Жінка, море та янгол.

Жила-була людина.

Вона проходила життєві негаразди, кризи й випробування долі. І ніби все було гаразд: жива — та й добре.

Та тіло боліло й хворіло, ніби пам’ятало те, що душа давно намагалася не відчувати.

Одного разу їй приснився сон.

Вона стояла перед безмежним морем. Вода була спокійною, майже дзеркальною. Поруч сидів сумний янгол.

— Я боюся за тебе, — сказав він.

— Чому? — здивувалася жінка. — Я ж наче гаразд.

Янгол зітхнув і повільно відповів:

— Подивись на море. На його поверхні сьогодні немає хвиль. Але якщо зазирнути глибше — там інший світ: затонулі кораблі, життя морських мешканців, де хтось народжується, а хтось помирає.

Коли ти востаннє заглядала в глибини своєї душі?

— Не хочу… — тихо сказала вона. — Там занадто багато болю.

— Саме тому, — мовив янгол. — Колись він тебе потопить, якщо ти й далі будеш удавати, що моря не існує.

— Що ж мені робити? — спитала вона.

— Плакати. І шукати допомоги, — відповів янгол. — Бо тільки так ти зможеш стати не лише капітаном свого корабля, а й навчитися пірнати в глибини безмежності.

«Сльози не болять — болить те, що ми тримаємо всередині.
Сльози дають сили не потонути».

Жінка подивилася на море й заплакала.

І вперше за довгий час відчула, ніби торкнулася поверхні власного душевного океану.

Прокинувшись, вона наважилася шукати допомогу.

Цей шлях був непростим. Але саме він допоміг їй не просто виживати, а прийти до гармонійного, наповненого життя.

Життя, у якому вона відчувала різне — радість, сум, втому, сльози - але знала її янгол поруч та вже спокійний за неї.