Про «Призначення», «Покликання» або «У чому сенс життя»?

Останнім часом я все частіше чую слово «призначення». Його вимовляють легко, майже без напруги, ніби за ним стоїть щось остаточно зрозуміле. Наче існує відповідь, яку можна знайти, а далі просто жити, виконуючи те, що вже визначено. Та сьогодні мені б хотілось поміркувати над кількома питаннями, які, на мою думку важливо собі ставити, що жити біль усвідомлено: «У чому сенс життя?», «Яке завдання ми маємо вирішити на цьому етапі життя?», «Де ми відчуваємо себе живими і справжніми людиною?», «Що ми можу нести, не ламаючи себе?». Мені здається, що за словом «призначення» ховається відчуття, ніби щось передбачається наперед: уже є хтось, хто призначив, і є той, кому залишається це виконати. У самому слові закладена структура ієрархії та підпорядкування. Тут майже немає місця для сумніву, коливання, внутрішнього діалогу. Можливо, саме тому це слово так добре лягає на готові формули й швидкі відповіді. І водночас так погано витримує живу, суперечливу людську реальність, у якій людина вагається, помиляється, змінюється, входить у конфлікти з собою і з життям.

Коли я думаю про це, мені стає ближчим інше поняття — покликання. Воно влаштоване інакше. Покликання не є чимось фіксованим раз і назавжди. Воно не задається наперед, а розгортається поступово і по-різному на різних етапах життя. У дитинстві покликання пов’язане з грою, дослідженням світу, пробами власних сил, інтересів і можливостей. Дитина не шукає сенс. Вона живе в безпосередньому контакті з тим, що її приваблює, захоплює, викликає цікавість.

Пізніше покликання змінює форму. Воно пов’язане з відокремленням від батьківського світу, з набуттям незалежності, з необхідністю стати дорослим. Це період, у якому від людини вимагається достатня сила Его: здатність отримувати роботу і не втратити роботу, долати труднощі, вкладатися у стосунки, брати відповідальність за інших. Хто не здійснив ці завдання Его, той ще не вирішив власні важливі протиріччя. Я не раз бачила в роботі з людьми що якщо ці завдання не прожиті та внутрішні дилеми залишаються невирішеними і з часом повертаються у вигляді тривоги, виснаження або відчуття, що життя проживається не зовсім своє.

У цьому сенсі перед людиною постає доволі просте, але вимогливе запитання: чи має вона достатньо енергії, відваги й винахідливості, щоб увійти у світ, прийняти його вимоги й зайняти в ньому власне, усвідомлене місце? Юнг неодноразово зауважував, що історичний розвиток змусив людину подивитися на себе збоку — як на об’єкт спостереження, аналізу і пояснення. Ми навчилися описувати себе через факти, події, ролі, травми, досягнення, через те, що з нами відбувалося. Але досвід сам по собі не тотожний тому, що насправді сталося з людиною зсередини. І щоразу, повертаючись до цієї думки, я відчуваю: між подією і тим, як вона була прожита, завжди залишається розрив.

Людину можна описати як сукупність поведінкових, когнітивних і біологічних процесів. Можна звести її до ролей, реакцій, адаптацій і стратегій виживання. Але навіть якщо скласти все це докупи, залишається щось, що не піддається повному поясненню. Саме в цьому «залишку», як я це розумію, і виникають питання ідентичності, покликання, сенсу — не як готові відповіді, а як напруга, яку неможливо остаточно зняти. Можливо, саме ця напруга й утримує людину в русі між тим, ким вона є, і тим, ким ще тільки має стати.

З постійним накопиченням інформації та дедалі більшим підпорядкуванням природи не дивно, що людина впадає у фантазію всемогутності. У прагненні зміцнити Его ми переоцінили раціональність і контроль, залишивши себе відкритими до раптових проривів несвідомого. Похмурі дилеми надмірного контролю є наслідком затвердження Его як єдиного центру. Надмірні вимоги сучасного життя та постійне прагнення бути ефективними ведуть до особистих і колективних неврозів, до розриву з природою і з власною душею. Крихка рівновага між Его і глибинними силами психіки легко порушується.

Уявімо чоловіка, який усе життя прагне допомагати іншим. Він долучається до численних спільнот, стає потрібним і незамінним, отримує визнання і повагу. Але за цим стоїть жертва власних потреб, сім’ї, індивідуації, зустрічі з власною душею заради інфантильної потреби у схваленні, яка колись не була насичена. Те, що виглядає як самовіддане служіння, може виявитися формою компенсації глибокої нарцисичної рани.

Або уявімо жінку, яка на роботі завжди бездоганна. Вона компетентна, відповідальна, ефективна, відкрита до нових завдань. Її хвалять і ставлять за приклад. Водночас вона живе в постійному страху критики, з жорстоким внутрішнім критиком, у пастці перфекціонізму. Зовні це виглядає як реалізація і успіх. Усередині ж вона переживає глибоку самотність і виснаження. Вона ніби ходить у надто тісному взутті і добре про це знає. У таких випадках питання покликання, на мій погляд, залишається відкритим. Воно не має швидкої і заспокійливої відповіді.

З екзистенційної перспективи людина є тим, що вона обирає. Але більш уважний погляд показує, що значна частина виборів відбувається неусвідомлено, під впливом комплексів, сімейних і культурних сценаріїв. Реальні вибори не схожі на миттєві прозріння. Вони розгортаються в часі, супроводжуються тривогою, амбівалентністю, конфліктом цінностей. Вони вимагають відмови від звичних позицій і руху у невідоме. Якщо вибір дається нелегко, це не обов’язково помилка. Часто це ознака того, що людина торкається чогось справді важливого. Навіть коли з’являється енергія, натхнення або відчуття сенсу, старі страхи і сумніви не зникають. Вони залишаються поруч упродовж усього життя.

Зрештою покликання пов’язане з визнанням того, що ми не повністю керуємо своїм життям. Воно не завжди збігається з бажаннями Его. Покликання може виглядати як те, чому ми покликані служити, навіть якщо цей шлях здається ризикованим і незрозумілим. Юнг писав, що людина відчуває себе на правильному шляху тоді, коли конфлікти обов’язків ніби вирішуються самі собою, і вона стає жертвою рішення, ухваленого нею не цілком свідомо.

Тоді запитання змінюється. Воно звучить не як «у чому моє призначення», а як «те, що я роблю, чому воно служить усередині мене?». Відповідь на нього завжди індивідуальна і потребує мужності її витримати.

Анжела Карась, юнгіанський психотерапевт