Синдром рятівника: коли ми рятуємо інших замість себе
Здається благородним — допомагати, підтримувати, «тягнути» інших на собі. Але іноді за цим стоїть не щире бажання дати, а Его, яке прагне значимості.
- Ми рятуємо, щоб відчути себе потрібними.
- Ми віддаємо останнє, щоб почути «ти найкращий».
- Ми вирішуємо чужі проблеми, бо боїмося глянути на свої.
- І найчастіше «рятуємо» без запиту — коли нас навіть не просили, а ми думаємо, що краще знаємо, «як правильно».
І саме тоді допомога перестає бути силою — вона перетворюється на залежність: нас — від чужої вдячності, інших — від нашого «порятунку».
♡ Правда в тому, що справжня підтримка не принижує і не виснажує. Вона починається з усвідомлення: я не можу прожити чуже життя замість когось.
Я можу бути поруч, але мій головний обов’язок — бути поруч із самим собою.
Коли ми перестаємо рятувати інших, ми звільняємо простір для того, щоб рятувати себе. І тоді допомога стає чистою — без Его, без очікувань, без потреби у визнанні.
Питання для себе:
- Чи справді я хочу допомогти цій людині, чи просто боюся втратити відчуття власної важливості?
- Чи був запит на мою допомогу, чи це лише моє бажання «бути потрібним»?
- Що зараз потребує мого «внутрішнього рятівника» — можливо, моя ж увага?
Якщо впізнали себе в цих рядках — знайте, ви не одні. Це можна змінити. Іноді достатньо лише кількох кроків у бік себе, щоб почати жити легше.