Рептильний мозок - чому ми тікаємо, кричимо або завмираємо, коли страшно?
Коли я вперше почула термін «рептильний мозок», то уявила собі маленького дракончика, що сидить у мене в голові. Але цей «дракон» - не казковий. Це найдавніша частина нашого мозку, яка зберегла в собі інстинкти виживання. Вона виникла ще тоді, коли люди ходили в шкурах і тікали від шаблезубих тигрів.
І знаєш що? Він досі з нами.
Що таке "рептильний мозок"?
Це частина мозку, яку ми поділяємо з рептиліями. Вона відповідає за:
- виживання
- базові інстинкти (бий, біжи або завмри)
- контроль дихання,
серцебиття, сну
- реакції в небезпеці - автоматичні, миттєві.
Йому байдуже до логіки. Його не цікавлять плани, філософія чи емоції. Його завдання - зберегти тебе живою.
Як це працює?
Уяви: ти чуєш різкий шум у темряві. Твоє тіло стискається, пульс пришвидшується, ти не думаєш - ти дієш. Це не ти панікуєш - це твій рептильний мозок вмикає режим “тривога”.
Іноді ми можемо не рухатися - завмирання. Це теж його стратегія: «краще не ворушись, може, не помітять».
"Рептильний мозок" в еміграції
Коли ти в чужій країні, не розумієш мови, не знаєш, де лікар чи де купити хліб - рептильний мозок стає головним режисером твоїх дій.
Ти функціонуєш: збираєш документи, годуєш дітей, шукаєш житло. Але при цьому:
- ти не відчуваєш радості
- не можеш плакати або сміятись
- ніби «живеш на автопілоті»
Це нормально. Це означає, що твоє тіло просто намагається вижити. Поки немає відчуття безпеки - рептильний мозок не дає розслабитись.
Що робити?
Щоби "рептильний мозок" передав кермо емоціям і розуму, йому потрібно одне: сигнали безпеки.
Спробуй просте:
- глибоке дихання
- ритуали (чай, плед, душ, музика)
- контакт із тілом (масаж, дотик, тепло)
- підтримка (хтось, хто просто поруч)
Тільки коли тіло заспокоїться, вмикається лімбічна система (емоції), а далі — неокортекс (мислення, творчість, рішення).
Рептильний мозок - не ворог. Він рятує нас. Але він не розуміє, що ми вже не в "джунглях", а в "супермаркеті" .
Тому наша задача - навчити його, що тепер тут безпечно. І тільки тоді з’являється можливість не просто виживати, а жити.
З повагою і розумінням до всіх наших "внутрішніх ящірок".