Де взагалі межа?

Ми живемо в країні, де вже кілька років адаптуються до таких умов, які взагалі-то не повинні бути нормою життя.

Ми пристосовуємося до одного, маємо способи жити далі, перебудовуємо побут, витрати, роботу. Кожен намагається організувати своє життя так, щоб у ньому залишалося хоч трохи стабільності. І тут з'являється щось нове, до чого знову потрібно пристосуватися.

Проблема не лише в самих обмеженнях. Проблема в накопичувальному ефекті.

Зі зміною начебто можна впоратися. Із другою — тяжко. Третя — ну гаразд, розберемося. Але коли зміни відбуваються одна за одною, повторюється закономірне запитання:

А де взагалі межа? Коли можна буде просто жити, а не нескінченно пристосовуватися до нових умов?

Саме це зараз багатьох підкошує.

У кожної людини є певний запас ресурсів для адаптації. Ми можемо адаптуватися до дуже важких обставин. Іноді навіть до таких, які раніше здавалися немислимими. Але здатність адаптуватися не означає, що адаптація нічого нам не коштує.

Кожне нове обмеження — це додаткові витрати: необхідно змінювати плани, шукати альтернативи й отримувати ще один чинник, про який раніше не доводилося думати. І все це потребує ресурсів: фінансових, фізичних, емоційних.

Але звідки їх постійно брати?

І в який момент людина дивиться на те, що відбувається, і думає:

«А моє життя взагалі ще мені належить? Чи я тепер лише реагую на те, що відбувається навколо?»

Це важке почуття. Особливо коли ти не бачиш зрозумілої перспективи: коли все це закінчиться або хоча б стане більш передбачуваним.

Не обов'язково перетворювати кожну нову трудність на черговий доказ власної стійкості.

Можна просто охрініти від того, що відбувається. Можна злитися. Можна боятися. Можна втомлюватися. Відчувати, що все це стає нестерпним, навіть якщо ти продовжуєш давати раду повсякденним справам.

• Те, що ти справляєшся, не означає, що тобі не страшно.
• Те, що ти адаптуєшся, не означає, що ти зобов'язана нескінченно вважати те, що відбувається, нормальним.
• І якщо тобі важко адаптуватися, це не означає, що з тобою щось не так.

Ми знову й знову розширюємо межі того, що здатні витримати. Але це не означає, що наші ресурси безмежні.

Ти не зобов'язана нескінченно доводити, що можеш витримати ще більше.