Психологічний інсайт

Прогулянки на природі частково позбавляють мене хаосу в голові.
Після них відбувається дивна річ: думки не зникають, але ніби самі собою займають свої місця. З'являється ясність. Тимчасова, але дуже цінна.

Зі своїм РДУГ я живу в постійному потоці думок, ідей, задумів, можливостей та напрямків. Багато з них так і не отримують реалізації. Десь не вистачає впевненості, десь ресурсів, десь мотивації, а інколи просто неможливо фізично втілити все, що народжується в голові.
При цьому відсутність результатів та зворотного зв'язку залишається одним із найсильніших демотиваторів.

Після прогулянок я часто думаю про дерево. Про метафору свого життя.

Коли в житті була стабільна робота психологом, робота на ставку, певна передбачуваність — це і був мій стовбур. Міцний, надійний, той, на який можна спертися.
Зараз, коли цієї стабільності немає, мені важко просто сидіти на місці та насолоджуватися відсутністю навантаження. Замість цього я починаю відрощувати безліч гілок у різні боки. Нові ідеї, проєкти, навчання, тексти, напрямки розвитку.
Наче намагаюся зробити своє дерево більш сильним, більш видимим, більш привабливим.
Але інколи здається, що отримую протилежний результат.
Дерево стає не сильнішим, а складнішим. Заплутанішим.
Зараз на ньому багато цвіту.
Багато задумів.
Багато можливостей.
Але не всі квіти матимуть зав'язь. І навіть ті, що матимуть, не обов'язково дозріють.

І це прекрасний та водночас виснажливий природний процес.
Саме тому мені так часто хочеться мати поруч турботливого садівника.
Того, хто розуміє, що гілки, які ростуть усередину крони або тягнуться вниз, іноді варто обрізати.
Що надлишок цвіту ще не означає гарного врожаю.
Що зайву зав'язь інколи необхідно видаляти не тому, що вона погана, а тому, що дерево не може вигодувати все одночасно.
Що відпускання — це не втрата.
Що відмова — це не поразка.
Що обрізка теж є турботою.

Не маючи стабільності, складно бути одночасно бути собі і деревом, і садівником.
Хоча й не неможливо.

Можливо, саме тому мене так виснажують рекомендації щодо ведення блогу.
Не тому, що вони неправильні.
Не тому, що вони не працюють.
А тому, що я постійно бачу в них систему.
А я завжди була людиною, яка добре розуміє структуру, але не любить систему.

Між ними є різниця.
Структура допомагає побачити головне.
Система часто вимагає підлаштовуватися під правила заради самих правил.

Я бачу, як люди додають нові платформи, нові формати, нові активності, нові алгоритми просування. І місцями мені від цього стає фізично важко.
Бо замість ясності я отримую ще більше шуму.
Замість структури — ще більше гілок.
Замість легкості — ще більше виснаження.
Особливо коли за всім цим не приходить результат.
Тоді це починає нагадувати свідоме самознищення.

І щоразу після прогулянок я повертаюся до іншого питання.
Якими людьми я захоплююся?
Чому саме ними?
Що в них є такого особливого?
І щоразу розумію: це дуже різні люди.
Я часто навіть не стежу за їхнім життям чи творчістю.
Але коли раз на кілька років чую про них щось нове, то ловлю себе на думці:
"Ну так. Він такий."
Або:
"Так, вона саме така."
Наче їхня унікальність залишається впізнаваною попри час.
Мене захоплюють люди, які мають сміливість бути собою.
Бути дивними.
Бути незручними.
Бути не схожими на інших.
Не гнатися за трендами.
Не вкладатися в стандартизовані шаблони успішності.
Не розчинятися в алгоритмах.
Залишатися самобутніми навіть тоді, коли це не приносить швидких результатів.

І після прогулянок мені здається, що ясність приходить не тому, що я нарешті все розклала по поличках.
А тому, що перестаю намагатися виростити двадцять дерев одночасно.

Можливо, природа нагадує мені про просту річ.

Спочатку стовбур.
Потім усе інше.

Треба більше прогулянок.

Більше ясності.