Коли стабільною стає нестабільність

«Порожнеча, дівчатка, це те, що залишатиметься з тобою, коли решта світу згорить к чортам собачим...»

На жаль, для багатьох людей світ став непередбачуваним, непослідовним, таким, що постійно змінюється, з туманним майбутнім.

І тоді психіка стикається з парадоксом: вона шукає стабільності саме тоді, коли зовнішній світ стає максимально нестабільним.

Пошук відповіді на парадоксальне запитання — як жити в стабільній нестабільності? — приводить до не менш парадоксальної відповіді мудрої бабусі Грети:

«Спиратися на ніщо, на дулю з маком, на бубликову дірку, — казала бабця. — Цього я навчилася в цирку країни совітів. Триматися за порожнечу, намацуючи стопою опору, болючу й таку тонку, що її ніхто й не бачить».

Канатохідець не стоїть на широкій та надійній платформі. Його опора тонка, хитка й постійно рухається. Все, на що він може розраховувати, — це внутрішня рівновага, баланс і відчуття центру тяжіння. Повільно, впевнено, обережно, похитуючись, канатохідець крокує вперед, знаходячи власний індивідуальний темп.

Так само відбувається і в житті.

«І зараз дівчатка тримаються, аж пальці зводить судома. Тримаються, поки їхні життя випалює ворог. За порожнечу, що залишилась від рідного міста і дому. Тримаються, намацуючи стопою тонку, болючу опору».

Коли зовнішні опори руйнуються, залишається внутрішній світ. Там є те, що неможливо відібрати або знищити.

Внутрішня опора складається з багатьох речей:

• З любові до себе — не як самозамилування, а як здатності залишатися на своєму боці навіть у важкі часи.
• З поваги до себе — коли людина не зраджує власні цінності та стабільно добре ставиться до себе як у періоди успіху, так і в періоди невдач.
• З внутрішніх орієнтирів — розуміння того, хто я, що для мене важливо і куди я рухаюся.
• З маленької передбачуваності серед великого хаосу. Коли світ навколо непевний, особливого значення набувають прості речі: ранкова кава, прогулянка, робочий графік, звичні ритуали, зустрічі з друзями. Вони стають тими тонкими нитками, які допомагають утримувати зв'язок із собою.

І навіть кохання в цьому контексті набуває особливого значення. Як тепло, яке зігріває та дає сили жити далі.

Саме тому психологічна стійкість не означає відсутності страху, тривоги чи втрат. Вона означає здатність витримувати їх, не втрачаючи себе.

Бабця Грета вчить не того, як уникнути падіння. Вона вчить того, як продовжувати йти.

Можливо, саме це і є справжня стабільність.

Не світ без змін. А здатність не втрачати внутрішню рівновагу серед змін.

Не відсутність нестабільності. А мистецтво жити в стабільній нестабільності.

Як канатохідець, який знає: канат буде хитатися завжди. Але з кожним кроком він усе більше довіряє власній здатності втримати рівновагу.

P.S Посилання на вірш про бабусю Грету. https://www.youtube.com/watch?v=HbPbMYV0jA4